казка про заповітну мрію...

     Як часто ми про щось мріємо! Хтось хоче мати якусь побачену в крамниці іграшку, а хтось стати сильним чи гарним, один хоче мати великий будинок, а інший - поступити кудись навчатися, отримати кращу роботу чи просто щось у подарунок.

     Але наші мрій не завжди збуваються, і тоді ми сумуємо, розчаровуємося, нарікаємо на щось чи на когось. Що робити, коли твоя мрія не збулася? Треба просто по іншому подивитися на свою мрію і подумати: а чи справді вже вона настільки важлива?

     А, можливо, в гонитві за "великою" мрією ми забули про якусь "маленьку", яка здійснилася, а у майбутньому, можливо, вона переверне все наше життя і приведе нас до чогось величного і гарного.

     І не забуваймо повсякчас пам'ятати: Господь нас любить і, як істинний наш Отець, завжди знає, що для нас краще. Тож не забуваймо дякувати Богові за Його любов, підтримку, опіку та допомогу, за все те, що Він робить для нас.

     А зараз послухай історію, яка сталася з одним маленьким заводиком-мрійником...

 

 

Заповітна мрія

(Віршована казка)

1

Жило було місто
на світі,
і місто було
працьовите.
Велике і гарне,
і дуже охайне
жило було місто
на світі.

Жили хмарочоси у місті -
стрункі, гомінкі, гонористі.
Животики хмарам чесали,
довкола усе розглядали.

Садочки і школи,
музеї, лікарні,
вокзали, готелі,
крамниці, кав'ярні,
церкви і собори,
трамваї, машини
і навіть були там
пожежні частини.

Заводів і фабрик було так багато,
що пальців не вистачить порахувати.

2

Заводи і фабрики
були величезними,
заводи і фабрики
були височезними,

товсті і високі.

труби вони мали,
ними над собою
небо підпирали,
щодня працювали.

3

Серед величезних,
серед височезних
фабрик і заводів
жив один заводик,
жив один заводик
маленький.

Заводик маленький
весь час працював,
іграшки чудові
він виготовляв:
конструктори різні,
самокати залізні,
ведмедиків, зайчиків,
різних тваринок,
ляльки та багато
модельних машинок.
М'ячі і лопатки,
піратів, військових,
лото, доміно,
навіть посуд ляльковий.

4

Та була у заводика
заповітна мрія:
стати великим, поважним
щодня, щогодини він мріяв.
На великі заводи
поглядав сумовито
І одного ранку
промовив сердито:

"Ну що то за справа -
іграшки робити?
От машини, літаки,
меблі та газплити,
телевізори, комбайни,
продукти, верстати -
це речі серйозні,
їх виготовляти -
ото справжня честь і справа
для нас, для заводів!
А іграшки - то дрібниця,
непотріб та й годі.

Не хочу, не буду
більше працювати.
Краще буду тихо
спати-спочивати".

5

Рік чи два минув відтоді,
як заснув малий заводик.

Одні діти підросли,
інші народилися.
А в крамницях іграшкових
іграшки скінчилися.

Так неквапом, тихо-тихо
причвалало в місто лихо:
діти плачуть день при дні,
ходять мами геть смутні,
тати голосно зітхають,
чим зарадити - не знають.

Навіть свят тепер немає,
бо на свято що чекає
дітвора у подарунок,
розкриваючи пакунок?

Ну, звичайно, іграшки!
Милі, любі іграшки!

Перестали дорослі працювати.
Почали дорослі думати-гадати:
де ж їм іграшки шукати?

6

Але раптом сталося диво:
розтулив повіки неквапливо
маленький заводик і побачив,
що місто усе чомусь плаче.

- Що за лихо сталося? - заводик питає.
- Діткам треба іграшки! А іграшок немає!

І заводик наш маленький
раптом зрозумів,
що він, зупинившись,
скоїв-наробив.

Істину дивовижну
зміг він збагнути:
не обов'язково великим бути,
щоб корисним бути,
щоб потрібним бути.

Адже те, що видається
чимось дріб'язковим,
для когось чудове,
для когось казкове.

Іграшки робити -
справа особлива:
бо то радість для діток,
то казка і диво!

І маленький заводик
працює знову
і щодня виготовляє

іграшки чудові!

Наталя Музика